сповідь

я знаю, що ніколи не відправлю тобі цього листа, але так хочу нарешті розповісти всю правду про те, що тоді сталося.
коли ми познайомилися мені було 19. я щойно переїхала до нового міста, знаходилась за сотні кілометрів від дому і звичного оточення. того дня я просто постукала в двері твоєї кімнати і попросила сірників, щоб запалити конфорку на кухні. ти відразу зацікавив мене, але я не знала як тобі про це сказати.
напевно тут варто зробити відступ у минуле. я виросла без батька (тата не стало коли мені лишень виповнилося 8), так поруч був дідусь та татів брат, але вони немогли його замінити. тому захищати себе мені доводилось самій. але одного разу мені це не вдалось - мені було 10, коли друг мого дідуся скориставшись моментом і моєю беззахистністю заловив і облапав мої статеві органи. тоді я мало що розуміла, просто заціпеніла від жаху і нікому нічого нерозповіла. розуміння прийшло тоді, коли підрісши і увійшовши у підлітковий вік, я почала сторонитися хлопців, я зрозуміла, що зробив і що хотів зробити ще той чоловік, і я зненавиділа його і себе. я замкнулася в собі, замінила друзів книжками. мене все це цілком влаштовувало, хоча інколи так хотілося все змінити. на дискотеки я не ходила, лиш зрідка відвідувала шкільні вечірки, з хлопцями не зустрічалась, бо мене переповнював жах навіть при випадкових дотиках, або ж виникало підсвідоме бажання вдарити і швидко втекти. а ще на біду бог нагородив мене тілом, яке привертало увагу років з 15. так продовжувалося до моменту вступу до вишу і переїзду в гуртожиток.
познайомившись з тобою я відразу ж закохалась і мені здавалось що ти той хто невикличе в мене жаху і реакції захисту, але на жаль. я боролося з собою, але все дарма. я навіть не змогла сприйняти адекватно твою увагу. я хотіла і боялася бути з тобою і не могла тебе відпустити. думала з часом мені стане простіше з тобою спілкуватися. а потім навчання скінчилося і більше 6 років я тебе не зустрічала. знаю ти одружився і в тебе підростає син. я рада за тебе і вдячна що ти був у моєму житті. і нарешті зрозуміла, що моє кохання давно стало звичкою і потрібно нарешті закрити цю сторінку свого життя і підбити підсумки.
тож що ми маємо: мені 30, я цнотлива і не маю певності чи зможу колись прийняти чоловіка в своєму житті, маю роботу, яку ненавиджу, кілька друзів, яким так і ненаважилась розповісти про минуле, матір, яка хоче онуків і не розуміє чому я й досі сама і пекельне бажання стерти з пам'яті все що тоді сталося.
я даю собі час до 1 січня 2016 року, якщо нічого не зміниться, то я піду на штучне запліднення, бо дуже хоч у народити дитину.