Мій лист №11

Артемку, я скучаю, дуже-дуже скучаю. Я знаю, що минула від сили доба відколи ми з тобою спілкувались, але для мене це як тижень...
Мені б дуже хотілось вірити, що ти десь там, за кілька кілометрів теж думаєш про мене...
Мені страшно, неймовірно страшно, що це був наш останній поцілунок. Ще тиждень тому ми були такі щасливі...сиділи в "MisterCat",їли піццу і той смачнезний салатик-рол і я подумати не могла,що за якихось 7 днів навіть не могтиму тобі подзвонити...це мене так вбиває..
Хотіла привезти і віддати тобі наш альбомчик з фотографіями минулого літа і твій любовний лист,однак воно так і не вмістилося в мої сумки і я,чомусь, знову подумала, що це добрий знак, значить не потрібно те тобі ще віддавати, значить все виправиться.
В поїзді їхала з якимось дуже-дуже підозрілим провідником, який приходив до мене посеред ночі і кликав "...написати якісь там документи...". Я не знала куди себе діти від су...Чому ти не їхав зі мною? Чому ти не лежав збоку від мене як колись. Так тісненько, але неймовірно приємно.Мені так тебе не вистачає...сьогодні лиш 3тій день, а я вже дурію.
Мені дуже тяжко жити без тебе...але я розумію з власного гіркого досвіду, що якщо буду тобі дзвонити, то це добром не скінчиться, тому я з усіх сил себе тримаю, щоб не взяти трубки і не натворити проблем. Навіть номер телефону поміняла, щоб легше трохи було, але якось не легше...
Кожного ранку я молю Бога, щоб дав мені сили витримати цей рік, щоб з кожним днем мені було легше...
Єдина моя розрада - це оцей от сайт, тому не злись будь-ласка,якщо тобі за цей рік прийде мільйон повідомлень...це єдине моє джерело розмови з тобою.
Мій тато завжди повторює "Не треба жити з тим, з ким можеш жити. Треба жити з тим, без кого життя нема"...я дуже боюсь, що ти саме та людина, без якої я не проживу...
Мені так тебе не вистачає...якби ти тільки знав, як мені зараз боляче сидіти тут, в Києві і не могти тебе обійняти, погладити твоє кучеряве волоссячко, притулитись до тебе ззаду, як ти любиш, покусати твоє вушко=)))). Колись це було так просто, а зараз це стало мрією...
Єдине, що тримає мене зараз на ногах і не дає збожеволіти остаточно, це надія і віра в те, що одного дня ми знову зустрінемось на тому березі і більше ніколи ніхто і ніщо не зможе наз розлучити...
Я готова чекати стільки, скільки треба, щоб ця мрія здійснилась,але дуже тебе прошу, рідний...не підведи мене.

...все ще люблю тебе...
...все ще твоя, Итічка=)

p.s сподіваюсь, настане той день, коли я почую від тебе знову "моя Итюська"...
p.p.s. дуже надіюсь, що коли тоді прийшов, через рік в 2014му і зараз, коли ти це читаєш, я сиджу поруч і обіймаю тебе!=*
(26.05.2013 14.52)
Снимок вебкамеры: http://future-mail.org/uploads/2013052615524396c1a.jpg